ЗВИЧАЙНА РОДИНА НЕЗВИЧАЙНИХ ЛЮДЕЙ

Світлана ПАТРА,

журналіст Імідж-центру Університету «Україна»

Що може бути для людини настільки важливим, як родина? Мама, тато, братики/сестрички, дідусі/бабусі – це середовище, з якого виходить людина. Незалежно від національності, стану здоров’я, сексуальної орієнтації – кожна людина прагне любові, прагне знайти другу половинку та йти з нею дорогою життя. Якщо про міжнаціональні чи міжконфесійні родини ми дещо знаємо, а одностатеві шлюби привертають до себе багато уваги, зокрема – з боку ЗМІ, то про сім’ї людей, що мають інвалідність, ми не знаємо майже нічого. А вони, як і решта громадян як України, так і планети Земля, хочуть кохати і бути коханими. І не лише хочуть, а йі докладають усіх зусиль для цього. А також – здобувають освіту, будують кар’єру, спілкуються зі світом.

Уляна СМИРНОВА народилася і виросла на Київщині. Жила, як сама зізнається, звичайним життям, поки у 21 рік не потрапила в ДТП, внаслідок чого втратила можливість ходити. Про крутий поворот своєї долі після травми Уляна говорить так: «Із 2005 року моє життя докорінно змінилося. Багато хто подумає, що на гірше, але я вас розчарую – моє життя стало насиченим, сповненим змісту та цікавим! Кожного дня я маю змогу дякувати Богові за те, що дихаю, поряд зі мною найкращі люди, мене люблять! І я люблю…»

2015 року Уляна закінчила Інститут соціальних технологій Університету «Україна» за спеціальністю «Фізична реабілітація». Уляна СМИРНОВА веде дуже активне громадське життя – співпрацює з організаціями, що опікуються людьми з інвалідністю, під час таборів активної реабілітації допомагає людям, що отримали травму, адаптуватися до нових умов і розпочати нове життя.

Не залишає байдужою дівчину і доля нашої держави – Уляна організувала одну із акцій на Майдані Незалежності під час Революції Гідності, а також – активно допомагає пораненим бійцям АТО. Є у активі Уляни і спортивні перемоги. Вона – перша в історії чемпіонка світу з карате на візку, а також – має золото та срібло європейських та всеукраїнських змагань з цього виду спорту.

Віталій ПЧОЛКІН народився у смт. Баришівка Київської області, виріс у Євпаторії (Крим). Батько Віталія – військовий, тож сім’я багато подорожувала місцями його служби. У Євпаторію Пчолкіни переїхали з Азербайджану після розпаду СРСР, оскільки батько нашого героя вирішив продовжувати службу в лавах української армії. Середню школу Віталій закінчив уже в Києві.

Згодом Віталій вступив на навчання у Національний авіаційний університет, проте після закінчення другого курсу отримав травму, купаючись у морі під час відпочинку. Саме ця травма – перелом двох хребців у шийному відділі – призвела до того, що Віталій тепер послуговується інвалідним візком. Про свою інвалідність та зміни, які прийшли з нею, Віталій ПЧОЛКІН говорить так: «Зараз усе, що я маю, ніколи б не прийшло до мене без тієї події. Я не вважаю себе нещасним інвалідом, а волію думати, що так мало бути – тепер я щаслива людина, яка просто має певну особливість через інвалідність».

Після травми Віталій опанував комп’ютер і нині має досвід співпраці з організаціями, що опікуються людьми з інвалідністю, також розвиває кілька інтернет-проектів, серед яких – власний блог і сайт «Інва-фішки» – тут люди з інвалідністю діляться одне з одним різноманітними технічними цікавинками, що полегшують життя візочникам.

Про родину, кохання та життя говоримо з Уляною СМИРНОВОЮ та Віталієм ПЧОЛКІНИМ.

Уляно, Віталію, як ви познайомилися?

УЛЯНА:

З Віталіком ми познайомилися, скажімо так, під час роботи. Я відвідала лікарню, де Віталій проходив реабілітацію. Приходила не просто, а за програмою «Перший контакт». Це програма ВГОІ «Група активної реабілітації», за якої лідери нашої організації всебічно підтримують людей, які тільки-но отримали травму хребта та ще не навчилися з нею жити. Ми надаємо консультації з усіх дотичних до травми питань та допомагаємо, чим можемо, адже люди опиняються наодинці з новими умовами життя.

ВІТАЛІЙ:

Можливо, одна з найвагоміших причин, чому я не шкодую з того, що отримав травму, – це моя Уляна! Познайомилися ми в реабілітаційному центрі. Вона з колегою приїжджали в Центр за програмою «Перший контакт», щоб розповісти тим, хто отримав травми, про особливості їхнього нового стану, надати змістовні поради та рекомендації.

Одним із тих «пацієнтів» був і я. На той час минув рік після моєї травми, і я був дуже слабким. Мене, звісно, ніхто не запам’ятав, тепер я теж тим займаюся і розумію, що дуже важко всіх запам’ятати. Але тоді – я їх дуже сильно запам’ятав, точніше те, як вони проскочили до зали на своїх колясках через поріг, який я і не мріяв переїхати, а вони його навіть не помітили. Через рік я потрапив до табору активної реабілітації, який і дав мені той самий необхідний поштовх до життя, коли я зрозумів, що життя не скінчилося. Після нього я повернувся додому і зареєстрував домен для Групи активної реабілітації, маючи бажання створити їм сайт. Як виявилося, у Уляни теж було таке бажання, і через волонтерку ми знайшли одне одного і почали спілкуватися з того приводу.

Згодом я вже трохи став більш витривалим фізично і почав виходити «на люди», де час від часу ми почали пересікатися з Уляною.

Чи ви мали раніше досвід сімейного життя?

УЛЯНА:

Минуле, все те, що було «до» – не має сенсу, не має значення.

ВІТАЛІЙ:

До травми я мав звичайне студентське життя, у мене була дівчина і навіть були серйозні почуття, але ми розійшлися ще до того, як я потрапив у лікарню. Скажімо так – не витримали перевірку різними містами. Після травми у мене нікого не було, скажу більше, я навіть не мав на меті якісь стосунки до певного часу, бо я був повністю залежний від допомоги.

Коли зрозуміли, що маєте почуття одне до одного і хочете створити родину?

УЛЯНА:

Жодної хвилини я не сумнівалася, що Віталік – мій чоловік! Буває так – дивишся на людину і розумієш, що це ? на все життя. Кожного дня дякую Богові, що поряд зі мною справжній чоловік, якого я люблю більше за життя!

ВІТАЛІЙ:

Усе вийшло якось раптово, ми не говорили про це, але певне зближення відчувалося хоча б через те, що ми протягом останніх місяців до поцілунку спілкувалися кожного дня по багато годин. На той момент я не розглядав якоїсь можливості почати стосунки, мені було просто приємно спілкуватися, і мені це дуже подобалося. А от після першого поцілунку, який трапився на концерті групи «Red Hot Chili Peppers», всі карти розкрилися, і я зрозумів, що це те саме почуття, якого мені дуже хотілося, але я навіть не допускав думки про це. Два дні я не міг зрозуміти, що робити далі, але потім – твердо вирішив: зроблю все, щоб цю дівчину нікуди не відпустити. На щастя, вона була не проти :) Через місяць ми були в Криму і вже звідти повернулися разом. З того часу не розлучаємося!

Як новину про те, що ви – пара, зустріли ваші рідні та друзі?

УЛЯНА:

Не всі зрозуміли мій вибір, поки не познайомилися з Віталієм. Усі питання відпали, адже Віталік найкращий друг та чудовий хлопець (це я вам точно кажу, бо ми не лише пара, але й найкращі друзі). Моя мама теж, познайомившись з Віталіком, сказала таку фразу: «Я щаслива за тебе, адже ви обоє дивитеся в один бік».

ВІТАЛІЙ:

Мій батько мене спочатку не зрозумів. У цьому, звісно, моя провина, бо я належним чином не поінформував його про свої плани. Тому були певні непорозуміння, але згодом все стало на свої місця. Аналізуючи зараз той свій стан певного піднесення, я вважав, що якщо добре мені, то і всім має так бути, але на практиці виявилося не так – їхав до табору залежний від допомоги інвалід Віталій, а повернувся повністю інший та ще й разом з дівчиною. Звичайно, що батька це обурило.

Уляна була проти таких дій, але я був наполегливим і казав, що так правильно, інакше я не бачив розвитку тих відносин, наприклад, я не бачив того, як мене вивозять на побачення і потім забирають, постійно б давило це очікування. Можливо, це було не зовсім правильно, можна було зробити інакше, але наразі я не шкодую і вважаю, що міцність наших стосунків залежить саме від тих рішучих дій, які були зроблені на початку!

Чи додає потреба в інвалідному візку якихось особливостей вашій родині?

УЛЯНА:

Нам однозначно веселіше! :) Ми багато чого робимо разом, і це нас ще більше об’єднує!

ВІТАЛІЙ:

Кожен крок потрібно прораховувати наперед. Можливо, трохи більше часу займають якісь дії, але, в цілому, ні. Проблеми перважно архітектурні – складність пересування нашими розбитими дорогами, непристосованими тротуарами та будівлями. Тобто, проблем не більше, ніж у інших. Наразі ми робимо ремонт у новій квартирі, ми домоглися, щоб її побудували з урахуванням норм безбар’єрного дизайну, і тому вона є повністю доступною. Ми дуже ретельно прораховуємо всі елементи її облаштування, тому скоро незручностей стане ще менше. Залишається поміняти авто, і взагалі буде чудово, але це трохи згодом.

Чи відчуваєте ви підтримку вашої другої половинки під час важливих подій у вашому житті?

УЛЯНА:

Кожного дня. Мені не треба просити, Віталік все сам бачить.

ВІТАЛІЙ:

Звичайно! Більшість справ ми взагалі робимо разом, у нас спільні інтереси, ми дивимося в один бік, тому, підтримуючи одне одного, ми підтримуємо себе.

Розкажіть, будь ласка, як зазвичай проходить ваш день.

УЛЯНА:

У постійному русі. Ми всі питання намагаємося вирішувати самостійно. Тому багато їздимо у справах. Навіть, якщо ми вдома, у нас справ не менше. Адже ми обоє працюємо і багато роботи робимо дистанційно. Звичайно ж, маю тренування з карате. Зустрічі з друзями – обов’язкова програма нашої сім’ї! У нас велика компанія, і ми всі дуже дружні. Наприклад, я довго без нашої компанії не можу, бо дуже люблю своїх близьких!

ВІТАЛІЙ:

Насправді, це найскладніше питання. Буває так, що доводиться цілий день працювати за комп’ютером, або навпаки: часто цілий день проводиш у мандрівках. Наразі ми мешкаємо в селі, їхати далеко, але все звикли робити самі, тому якщо плануємо виїзд, то всі справи підганяємо до нього – виїжджаємо рано вранці і повертаємося вночі, ледве тягнучи ноги, але щасливі, що зробили купу справ :)

Часто їздимо на збори та інші заходи, взагалі намагаємося не сидіти вдома – робота, друзі, відпочинок…

Розкажіть, будь ласка, хто проживає з вами поруч. Чи є у вас домашні улюбленці?

УЛЯНА:

Нині ми живемо у моєї мами та робимо ремонт у нашій квартирі, куди хочемо якнайшвидше переїхати.

У мамулі приватний будинок, тому маємо 4 котів. Одного, нашого улюбленого Лютика, ми заберемо із собою у нову квартиру. Він страшний бешкетник, схожий на мене. Але ми його обожнюємо. Лютик навіть має місце у ліжку, куди не можна нікому, навіть нам, бо там спить наш пан. (сміється – прим. С. П.)

ВІТАЛІЙ:

Так, живемо у мами Улі (нашої вже) за 35 км від Києва. Усе добре, маму любимо! Вона нас, здається, також :) У нас є 4 коти і собака, але є один НАШ кіт – Лютик, який поїде з нами в нову квартиру. Він народився у нас в ліжку, зростав на руках, тому ми його звемо своїм сином. Він дуже лагідний, полюбляє спати з нами і сидіти на руках, дуже балуваний і може залізти до тарілки без дозволу, але дуже улюблений! Має своє застелене місце в нашому ліжку, де постійно спить :).

Ближче познайомитися з цим чорним котиком мають можливість ті, хто підписався на Instagram Уляни, де вона регулярно розміщує як власні фото, так і світлини Лютика.

Що для вас сім’я і кохання?

УЛЯНА:

Мій Віталій. Він для мене ВСЕ!

ВІТАЛІЙ:

Усе те, що я маю зараз – це і є кохання! А сім’я – це те слово, яким можна назвати наші стосунки – щастя мати рідну людину, з якою хочеться створити власний вулик :) Люблю тебе, моя Котейка!