Світлана ПАТРА

Нині в Україні діє багато різних проектів та програм, спрямованих на реабілітацію та подальший розвиток людей з інвалідністю, а також – на налагодження тісної співпраці осіб з особливими потребами та звичайних громадян. Один із таких проектів реалізовує громадська організація «Спілка громадських організацій інвалідів Києва» (ГО СГОІК) під керівництвом її президента Олександра ВОРОНИ.

 

Місією ГО СГОІК є створення інклюзивного суспільства у всіх його аспектах, головна мета – активне залучення людей з інвалідністю до громадського та суспільного життя міста, а також координація ефективної взаємодії організацій для людей з інвалідністю з метою реалізації їх прав і свобод. Діяльність організації спрямована на створення інтегрованого середовища для людей з інвалідністю, лобіювання їх інтересів у органах місцевого самоврядування. Спілка громадських організацій інвалідів Києва діє з 1998 року, 2006 року її президентом став Олександр ВОРОНА. За роки діяльності СГОІК здійснила багато соціально-значущих проектів. Деякі з них діють і нині, як, наприклад, «Подорож до мрії».

Проект «Подорож до мрії» почав діяти з 2006 року і полягає в організації доброчинних пізнавальних поїздок закордон для молоді з інвалідністю, а допомагають неповносправним людям у цих подорожах волонтери. Користь – подвійна. Людина з особливими потребами, що має активну життєву позицію, під час поїздки може побачити, як працює система соціального захисту в розвинених державах світу. Волонтери, котрі супроводжують людей з інвалідністю під час поїздок, у свою чергу, отримують безцінний практичний досвід соціальної роботи, оскільки більшість волонтерів – студенти спеціальності «Соціальна робота». За час роботи проекту 36 молодих людей з інвалідністю мали змогу відвідати міжнародний реабілітаційний табір для людей з інвалідністю «Євроконтакт» (Німеччина), 9 осіб мали змогу відвідати міжнародний молодіжний табір для людей з особливими потребами під патронатом міжнародної благодійної організації «Lions Clubs International» (Норвегія), а 6 осіб відвідали міжнародний молодіжний табір для людей з особливими потребами під патронатом міжнародної благодійної організації «Lions Clubs International» (Італія).

Багато із нинішніх активістів громадського руху людей з інвалідністю починали саме з участі у цьому проекті.

 

Про проект «Подорож до мрії» говоримо з президентом «Спілки громадських організацій інвалідів Києва» Олександром ВОРОНОЮ.

Олександре, розкажіть, будь ласка, про те, як зародилася ідея проекту «Подорож до мрії»?

Ми, як активна молодь, дуже хотіли позитивних змін у суспільстві. Коли я 2006 року став президентом Спілки громадських організацій інвалідів Києва, ми почали налагоджувати співпрацю з міжнародними організаціями та донорами, почали докладати зусиль, щоб наші активісти, члени СГОІК зокрема, могли обмінюватися досвідом, стати учасниками міжнародних програм. У Німеччину, наприклад, з’їжджається молодь із Польщі, України, Білорусі, Люксембурга, Угорщини та інших країн. Учасники спілкуються, обмінюються досвідом соціальної роботи з людьми з інвалідністю в різних країнах. Усе це проходить у формі семінарів, зібрань робочих груп. Також під час поїздок є можливість попрактикуватися у володінні мовами, то ж ми відправляємо у подорожі студентів, що вчать іноземні мови, для поліпшення володіння ними. Знання іноземних мов, звичайно, дуже корисне і для активістів громадського руху.

Як саме організовуються поїздки в рамках програми?

По різному. Іноді ми самі виходимо на організаторів таборів, іноді вони запрошують нас. ГО СГОІК знають закордоном, ми співпрацюємо з різними міжнародними громадськими організаціями, благодійними фондами. Їх представники діляться з нами інформацією про програми або табори, а ми її аналізуємо згідно наших критеріїв. Якщо проект для нас корисний – починаємо співпрацю, добираємо учасників від України.

Як обираються представники від України? Що потрібно потенційним учасникам з інвалідністю і волонтерам для того, щоб доєднатися до програми?

Насамперед, потрібне бажання відвідати табір, взяти участь у поїздці, щоб здобуті знання та досвід направити на впровадження позитивних змін в українському  суспільстві та, можливо, навіть у першу чергу,  – в собі. Це – чи не найголовніше. Учасників ми запрошуємо, також у нас на сайті є розділ «Скринька мрій», де користувачі можуть поділитися своїми мріями/бажаннями, а ми намагаємося допомогти їх здійснити. Серед таких мрій – участь у молодіжних таборах за програмою «Подорож до мрії».

Олександре, як Ви вважаєте, що дають поїздки за кордон в рамках програми «Подорож до мрії» людям з інвалідністю, які вже здійснили такі поїздки?

Зазвичай, людина, котра вперше виїхала за кордон, переживає культурний шок. Ми намагаємося обирати учасників серед тих людей з інвалідністю, які ніколи не були за кордоном і не бачили, як працює система соціального захисту в інших країнах. Приємним культурним шоком стає для такої людини все, а насамперед,  архітектурна доступність: дороги, транспорт, будівлі – можливість просто відвідати певний заклад без сторонньої допомоги.

Та, як на мене, що найважливіше бачать і засвоюють учасники проекту «Подорож до мрії», так це культуру рівних можливостей та інклюзивне суспільство в дії. Те, про що ми тут тільки мріємо. Коли поява людини з інвалідністю на вулиці не є дивиною чи її здобутком. Коли суспільство створює максимальні можливості для всіх його членів, але й не припиняє висувати вимоги та не знімає обов’язки з людей з інвалідністю.

Учасники програми «Подорож до мрії» хочуть перейняти, адаптувати та використовувати це вже в умовах України. Такі поїздки для учасників з інвалідністю – серйозний поштовх для продовження громадської діяльності, для подальшої роботи задля позитивних змін в Україні.

Розкажіть, будь ласка, про волонтерів, які супроводжують учасників програми. Що дають такі поїздки саме волонтерам?

Волонтери – це студенти або просто небайдужі громадяни, котрі мають досвід допомоги людям з інвалідністю. Це як звичайні люди, так і ті, хто має інвалідність, але знаходять у собі сили допомагати іншим. У групі всі рівні. Волонтери допомагають учасникам за потреби. Зазвичай це моральна підтримка, тобто – спілкування, супровід, іноді фізична допомога (понести валізу, подолати бар’єр тощо). Це індивідуально, адже у кожної людини – свої особливості. Ми добираємо волонтера залежно від потреб конкретного учасника.

Для волонтерів поїздки за програмою «Подорож до мрії» – це досвід. Якщо це студенти, котрі вчаться на спеціальності «Соціальна робота», то вони отримують практичні знання з реабілітації, соціальної роботи і тощо, вивчають міжнародний досвід на практиці. Часто це підготовка до виконання дипломної роботи. Волонтер-студент може порівняти, зробити дослідження на тему – як проводиться соціальна робота закордоном і в Україні, і – систематизувати отриманий досвід, знання.

Розкажіть про учасників останньої подорожі.

Це дуже активні молоді люди. Я знаю Олесю ШЕМЕНУ як відповідальну, дисципліновану та доброзичливу людину, громадського активіста. З Вікторією ми знайомі давно, вона брала участь у багатьох таборах і поїздках. Вікторія СКРИПНИК – багатогранна особистість: журналіст, редактор, сценарист, поетеса, знає декілька іноземних мов, прекрасно керує автомобілем, дуже активна і самостійна дівчина, хоч і послуговується візком. Вона дуже зросла у реалізації свого прагнення до активного життя, отримання нових знань, вражень, бути абсолютно незалежною. Вона дуже активно почуває себе в соціумі, тримається позитивно, цього року Вікторія відвідувала табір як керівник групи та перекладач.

 

Про волонтерську діяльність говоримо з Олесею ШЕМЕНОЮ, волонтером.

Олесю, розкажіть про поїздку в рамках програми «Подорож до мрії»? Як Ви туди потрапили?

Волонтером я стала давно, коли взяла участь у благодійному концерті Олега Скрипки «Французькі вечорниці» в готелі «Інтерконтиненталь». Мені сподобалася волонтерська діяльність, подобається допомагати людям, тож я вирішила розвинути цей досвід. У Німеччину (Мюнстер) мені запропонували поїхати в Університеті «Україна», де я навчаюся. Там я також відвідувала курси з волонтерської діяльності, де пізнала деякі теоретичні аспекти, але практики не було. І саме поїздка, під час якої я супроводжувала Віку Скрипник, допомогла мені розвинути практичні навички волонтера.

Інфраструктура у Німеччині дійсно доступна для людей на візку. Навіть тротуари, бордюри – дуже низькі, лише 2-3 см, а якщо десь є вище – їх обрізають. А в Україні бордюри – 10 см і вище. Ми їздили на екскурсії, відвідували магазини, ми бачили спеціалізовані магазини, де були написи шрифтом Брайля. Люди нам зустрічалися привітні, вони все розуміють. Нам усе сподобалося – люди, екскурсії, прогулянки, семінари – абсолютно все.

У нас було небагато вільного часу, тож, коли була змога, ми збиралися невеличкою українською компанією і йшли на прогулянки, у магазини. Накупили сувенірів і шоколаду. Це, напевне, найприємніший спогад.

Я вважаю, що якщо людина з інвалідністю має змогу відвідати Німеччину чи іншу країну – нею треба користуватися. Закордоном дійсно рівень доступності життя набагато більший. Подорожі розширюють світогляд, і людина відчуває, що можливості у неї необмежені.

Своїми враженнями від участі у міжнародному таборі «EuroContact», до якого в рамках проекту «Подорож до мрії» долучалися багато активної молоді з інвалідністю, а також волонтерів, радо поділилася представниця ВГО людей з інвалідністю по зору «Генерація Успішної Дії» Юлія САЧУК. Вона, а також – Вікторія Скрипник та представниця ВГО людей з інвалідністю по зору «Генерація Успішної Дії» Леоніда Пономарева разом із ще чотирма молодими людьми та волонтерами відвідали табір, що тривав з 27 липня до 7 серпня 2015 року.

Найяскравішим спогадом Юлії САЧУК стала екскурсія до Голландії в містечко Еншедер: «Потрапити до Нідерландів – моя давня мрія. І те, що ми туди збираємося для мене було справжньою несподіванкою, адже дізналася я про це вже за кілька днів до поїздки. Від цього було ще приємніше усвідомлювати, що те, про що я мріяла багато років дійсно стане реальністю Я не розчарувалася, а ще тільки більше закохалася в країну тюльпанів, щирих відкритих людей, комфортних, затишних містечок, екологічно чистих продуктів, вітряків і найсмачнішого в світі сиру. Тепер уже не сумніваюся, що наступна подорож закордон буде саме сюди.» Також учасники табору відвідали німецьке місто Мюнстер і для Юлії САЧУК та Леоніди ПОНАМАРЕВОЇ приємною несподіванкою став магазин косметики, в якому всі товари були підписані шрифтом Брайля. Місто, хоч і маленьке зовсім, проте скрізь є озвучені світлофори, тактильні плити, на вокзалі кнопки у ліфті теж підписані шрифтом брайля.

Про досвід участі у програмі «Подорож до мрії» розповідає Вікторія СКРИПНИК.

Вікторіє, розкажіть, будь ласка, про Вашу участь у програмі «Подорож до мрії». Які країни Ви відвідали в рамках проекту?

Я була в Норвегії у 2012 році та у Німеччині у 2013 та 2015 роках. Першу поїздку разом зі СГОІК організовували українські та норвезькі Ротарі-клуби, а в Німеччині табір проводять студенти педагогічного факультету Кельнського університету. Загалом, кожна з подорожей тривала приблизно 2 тижні.

Чому Ви навчилися під час кожної з поїздок?

Відповідальності та самостійності. Адже коли у групі з 5 осіб ти єдиний, хто знає англійську і може вирішити якесь питання без мовного бар’єру, усю свою сором’язливість доводиться ховати якнайдалі, просто йти та робити. Тут нікуди не втечеш, нікому не пожалієшся, як ми часто любимо.

Що Вам найбільше запам’яталося за кордоном?

Я не буду говорити банальні речі про доступність і т. д., адже це очевидні речі. Краще скажу про особисте: у Норвегії – надзвичайна природа, краса просто неймовірна! А в Німеччині – купа магазинів, ми звичайним супермаркетом могли блукати годинами. Також вразила готична архітектура міста Мюнстера – я велика прихильниця цього стилю.

Чи є щось таке за кордоном, що Вам хотілося б утілити в Україні?

Насамперед, це свідомість іноземців з інвалідністю. Для них стан здоров’я – лише певний аспект життя, який вони, звісно, враховують, але він не диктує умови життя і поведінку. Вони менше замикаються в собі, легші на підйом, можуть дозволити собі вдвох на візках полетіти крізь усю Європу на екскурсію. Звісно, тут і гроші важливі, і доступність, але сам факт того, що люди можуть просто зірватися з місця і рушити в подорож, незважаючи на фізичні обмеження – надихає значно більше, ніж споконвічне ниття про погані умови життя українців з інвалідністю. Тут головне – бажання. Гроші можна заробити, зі сходами чи бордюрами – звертатися по допомогу, але готовність до змін – це йде зсередини. І цього, на мою думку, нам в Україні бракує найбільше.

Отже, змінювати світ на краще разом, адже тільки від нас самих залежи, те в якому суспільстві нам завтра жити.

Особлива подяка: Авіакомпанії  МАУ за підтримку проекту