Одного спекотного дня наприкінці липня в терміналі аеропорту «Бориспіль» зустрілася п’ятірка відчайдушних шукачів пригод: луганський фармацевт Ілля зі своєю супроводжуючою Мариною, реабілітологом за фахом; київський незрячий програміст Сергій та двоє студентів ВМУРоЛ «Україна» – майбутня журналістка Вікторія та її супроводжуючий, економіст Іван. Усі вони знали, що попереду два перельоти, подолання часових і кліматичних поясів, а також мовних бар’єрів – усе заради того, щоб десь уночі ступити на землю Норвегії, чудового краю фіордів та тролей.

Співпраця «Спілки громадських організацій інвалідів Києва» та «Rotary International  Club»  дала можливість активістам Спілки, молоді з особливими потребами та їх супроводжуючім цього року відвідати Норвежський табір Handicamp-2012.

Handicamp-2012 – міжнародний табір для осіб з особливими потребами, табір проводиться за підтримки норвезького Rotary-клубу раз на два роки. У мальовничому кемпінгу Haraldvangen на березі Хурдальського озера зібралися 120 людей із різних країн: Україна, Росія, Литва, Ізраїль, Австрія, Німеччина, Великобританія, Фінляндія, Швеція, Норвегія, Бельгія, Нідерланди, Данія, Аргентина та Австралія. Серед них – 97 учасників та супроводжуючих і 23 так званих «лідера», що несли відповідальність за розважальні заходи та загальну безпеку. Знайшлися там іще шестеро українців – четверо дівчат з Криму (Юлія, Валерія, Олександра й Тетяна, яка є членом ялтинського Rotary-клубу) та закохана пара з Донецька, Максим й Олександра. Останні отримали звання найромантичніших людей табору, оскільки у святкову карнавальну ніч, перед усіма учасниками, Максим запропонував Саші руку й серце.

Усіх розділили на 14 команд, приблизно по 5-7 осіб у кожній. За два тижні кожна з них, згідно з розкладом, мала перепробувати всі запропоновані пригоди: інтелектуальний квест, гра у шаради, самостійне вироблення карнавального костюму, написання статей у щоденну місцеву газету, риболовля, прогулянка озером у човні під вітрилом, польоти на тарзанці, картинг, відвідування ферми (приготування хот-догів на вогні, катання на коні, знайомство з місцевими тваринами), танці й футбол на візках, йога, катання на водних лижах і надувній тарілці, що стрибає по хвилях за швидким катером… Було також два екскурсійних виїзди: перший в Осло, з двогодинною прогулянкою фіордом на катері й розповіддю про це чудове місто, а другий – до найвищого у світі трампліну для лижних стрибків  і кобальтових шахт. Неймовірні краєвиди, хоровий спів у автобусі та постійне відчуття казки наяву – ось, мабуть, головні враження від цих поїздок.

Також багато розповідалося про саму Норвегію. На це був виділений окремий день. Спершу нам продемонстрували документальний фільм із загальними географічними відомостями, потім інший – про життя інвалідів у цій країні, далі виступила музика з національними мелодіями. А ввечері, на пірсі, на нас чекала… навала вікінгів! Так, наші «лідери», з по-бойовому розфарбованими обличчями, у рогатих шлемах і з гучними криками припливли на справжньому турі, поскидали у воду (13 градусів – не жарт!) ворогів-«тролей»,  а потім… і декого з учасників. Далі вже й самі гості почали цю веселу битву, захоплюючі «трофеї» – ті самі рогаті шлеми.

Не можна не згадати чудовий шведський (хоча скоріше норвезький) стіл. Харчування велося за розкладом, і протягом двох годин кожен міг обрати собі страву за смаком із того, що стояло на загальному фуршетному столі в їдальні. Але кожен виїзд або вечірка на пірсі чи в Тіпі, дерев’яній бесідці з вогнищем у центрі, – улюбленому місці для більшості учасників, – супроводжувалися кофе-машинами та асортиментом смачних дрібничок: тістечок, печива чи зефіру, який всім дуже подобалося смажити на вогні.

Атмосфера була дуже дружня, оскільки в таборі зібралися молоді й веселі люди. Не обходилося, звісно, без розділення за географічним і мовним принципом: спочатку німців можна було побачити з австрійцями, а українців з росіянами… Але настав другий тиждень – і постійна ротація партнерів по заходах зробили свою справу. Хто не знав англійську – навчився якось спілкуватися з іноземцями; хто соромився – розслабився і відкрився; хто боявся – відкинув усі страхи і кричав водію картингу: «Швидше, швидше!»

Ми ж вели активну просвітницьку роботу: обмінювалися з норвежцями головними фразами: «Я тебе кохаю» та «Jeg elsker deg» (читається як «Яй е’льскі дай»); доносили до свідомості аргентинців, що таке по-батькові та як кумедно це звучить з їхніми іменами (Агош Умбертівна, наприклад); що Україна не є російською провінцією; що у нас ведмеді не грають на балалайках – так само, як і в північних сусідів… Найважче, мабуть, було пояснити, чому ми кричимо: «Гірко!» – нашій щойно зарученій парочці та що це означає.

Але час має неприємну особливість швидко спливати – і от настає останній вечір. Офіційна вечеря за участі ротарійців-організаторів, висловлення подяки від учасників, пам’ятні сувеніри… Після цього ж – прощальна дискотека до самого ранку: хтось витанцьовує під улюблені пісні з останніх сил, хтось не стримує емоцій і плаче, обійнявши нових друзів, з якими доведеться попрощатися вже наступного дня, а хтось жартує над першими зустрічними, прагнучи зробити останню ніч іще більш легендарною, аби було що згадувати довгих два роки… І всі роблять фото, фото, фото – щоб мати можливість знов поринути в цей осередок чистої радості, просто відкривши свої альбоми.

Останній день знов перевершив усі очікування: від колективно пролитих сліз прісне Хурдальське озеро мало всі шанси стати солоним. Отже, нехай Норвегія трохи відпочине перед наступною навалою! Але ми неодмінно повернемося, адже після такого табору неможливо ставитися до життя так, як раніше…

Особлива подяка тим, завдяки кому  ця подорож стала реальністю: Ротаракт Клуб Київ-Центр, Ротарі Клуб Київ-Центр, Ротарі Клуб Київ-Малтінешнл, Ротарі Клуб Київ-Сіті, Асоціація віпускників «Університету Україна».

[nggallery id=73]