Ніна ГОЛОВЧЕНКО

Попри необхідність послуговуватися інвалідним візком, проживання у провінції та активне спілкування насамперед у мережі Internet, героїня нашого інтерв’ю здобула вищу освіту, пише вірші і прозу, активно працює журналістом-фрілансером, бере участь у багатьох творчих конкурсах. Про життя без обмежень розповідає Світлана ПАТРА.

Світлано, 2013 року ви закінчили Університет «Україна» і стали журналістом-фрілансером Імідж-центру своєї alma mater. Ваші роботи про студентів, випускників, викладачів, про університетські заходи постійно розміщуються на ресурсах Імідж-центру в соціальних мережах (на Facebook), на сайті Університету «Україна», на порталі Жінка-УКРАЇНКА, на сайті журналу МИСТЕЦЬКІ ГРАНІ, на сайтах Національної асамблеї інвалідів України (НАІУ) і Спілки громадських організацій інвалідів Києва (СГОІК), на порталі ВИЩА ОСВІТА, декілька робіт опубліковано в журналі «Мистецькі грані» та газеті «Голос України».

Скільки робіт про діяльність Університету «Україна» Ви опублікували? Що дає Вам, як журналістові, така практика?

Загалом, про університет, його студентів, випускників та викладачів я опублікувала 24 роботи – і всі вони розміщені у перерахованих Вами виданнях та веб-сайтах.

Така практика дає мені дуже багато. Я отримую безцінний досвід написання журналістських матеріалів. Я би всім студентам Університету «Україна», які цікавляться мас-медіа і вивчають журналістику, радила звернути увагу на творчі проекти Імідж-центру нашого ВНЗ – Студентський медіа-центр, літературну студію «Горлиця», мистецькі заходи. Адже тільки практична діяльність може підняти отриману освіту на набагато вищий рівень, сформувати фахові навички спілкування з людьми, написання інтерв’ю, структурування матеріалу, добору ілюстрацій, допоможе віднайти власні стиль і тему в журналістиці тощо Так, теорія необхідна, але без практики вона, на жаль, не може нічого дати студентові і молодому фахівцю.

Озираючись назад, я почуваюся більш упевнено, ніж тоді, коли була лише студенткою, або і взагалі – до вступу в Університет «Україна». Я познайомилася з журналістикою ближче – бачила її як світлий, так і темний бік, і розумію, чого я хочу від своєї роботи і професії. А це дуже важливо, на мою думку.

Уже третій рік поспіль у рамках співпраці Імідж-центру з проектами арт-салону «Арка» Ви пишете про виставки полотен українських сучасних художників. За підсумками діяльності салону «Арка» цього року Вас відзначено як найактивнішого журналіста.

Якого досвіду як журналіст набираєтеся Ви у співпраці з продюсером проекту Русланом Руно, у спілкуванні з митцями? Чи вивчаєте додатково історію/теорію малярства, готуючи такі матеріали, чи Вам достатньо тільки вражень від картин та спілкування з митцями? До речі, про кого з малярів Ви писали?

Я вдячна арт-салону «Арка» за можливість побачити процес творення історії сучасного українського мистецтва. Я бачила виставки Валерія Франчука, подружжя Бистрякових, Тетяни Тарасової, Інни Валітової, Олександра Юрченка, Ярослава Терновського. У своїх роботах я писала про всіх художників, чиї роботи бачила, але більше уваги я, напевне, приділяла творчості В. Франчука, подружжя Бистрякових, І. Валітової, О. Юрченка і Я. Терновського. Їхні роботи залишили у мене найбільше позитивних вражень.

Я знайомлюся з біографією кожного художника і, якщо зустрічаю при розмові чи описах картин якісь незрозумілі мені терміни, обов’язково глибоко вивчаю значення їх. Я вивчаю певні аспекти з теорії чи історії малярства, хоч іноді доводиться це робити, що називається, «похапцем», проте я розумію, що кожен журналіст, який пише про мистецтво, повинен мати певні знання з цієї царини, щоб його роботи були фаховими і точними з точки зору спеціалістів і читабельними та цікавими з точки зору звичайних читачів. І тому я намагаюся приділяти достатньо уваги самоосвіті.

Я дуже вдячна арт-салону «Арка» і Русланові Руно за допомогу і увагу до мене, і, зокрема, – за картину Я. Терновського, нагороду від арт-салону «Арка» за підсумками року як найактивнішому журналістові, котрий висвітлює заходи «Арки». Я була приємно вражена цим передноворічним сюрпризом. Картина пана Ярослава, що стала моєю відзнакою, дуже гарна, світла, легка, – словами її неможливо описати. Вдячна і Русланові, і Ярославу.

У того ж Руслана Руно 2014 року стартував проект «Батл-поет-шоу». Ви були його учасницею і переможницею: на відбіркових етапах разом із Володимиром Сидьком, а у фіналі ? з Оксаною Рибась. Якого досвіду Ви набралися тут?

Насамперед – досвіду представлення своїх творів на публіці. Я читала свої твори перед аудиторією і бачила реакцію глядачів, чула коментарі членів журі та гостей «Батлу…», і з цього я могла зробити висновки, наприклад, як ліпше подати вірш, які твори підходять для читання на публіці, а які – більше для публікації у книгах чи ЗМІ. Усе це для мене теж безцінний урок, який, сподіваюся, допоможе мені зростати творчо.

Віршування я шліфую також і під час відвідування занять літературної студії «Горлиця» у нашому університеті. Дуже корисними є рекомендації вимогливого керівника студії, поета, члена Національної спілки письменників України Геннадія Горового, а також поради інших учасників студії.

Вірші учасників «Батл-поет-шоу» і, зокрема, переможців відбіркових етапів Володимира Сидька та Оксани Рибась теж допомагають мені підвищувати рівень моєї поезії: твори Володимира дуже емоційні, насичені оригінальними образами, а Оксана – дуже артистична, і я була приємно здивована, що розділила з нею перше місце. Її вірші також сповнені цікавими образами, а ще – оригінальною римою та неологізами («словосипед», наприклад). А деякі рядки з її вірша «Твори чисто», на мою думку, нині дуже актуальні.

У яких ще конкурсах Ви берете участь?

Я беру участь у таких конкурсах, як «Україна між Сходом та Заходом: апокаліпсис чи модель майбутнього?» – це конкурс есеїв, який проводиться спільно представниками України та Німеччини. Сподіваюся, що журі оцінить мій конкурсний твір, хоча не беруся робити прогнози. Ще один конкурс, у якому я беру участь – «Бентежить душу батьківська земля». Це літературний конкурс імені Григорія та Ганни Панченків  на кращий поетичний твір, на який я надіслала один із своїх віршів. Засновник конкурсу – громадський діяч, письменникВолодимир Панченко. Організатор конкурсу – мистецький веб-портал «Жінка-УКРАЇНКА». Мета конкурсу: створення поетичних творів про отчий дім, родину, малу батьківщину; виявлення і підтримка талановитих авторів, активізація і популяризація їхньої творчості; розвиток почуттів любові до батьків, отчого краю.

Також я подала інформацію про себе для участі у Премії Ten Outstanding Young Persons of the World (TOYP). Із минулих конкурсів – це «Батл-поет-шоу», про який ми вже говорили, і конкурс від журналу «Оксамит», за результатами якого я посіла друге місце та отримала передплату на журнал «Оксамит» у подарунок.

Світлано, вибачте, але запитаю: наскільки комфортно почуваєтеся Ви як людина, що послуговується візком, на виставках-конкурсах-перфомансах-проектах Руслана Руно та ін. серед творчих людей?

Я дуже комфортно почуваюся на всіх творчих заходах. Творчість не має обмежень. Щодо архітектури, то виставкова зала Національного музею медицини України по вул. Б. Хмельницького, 37 (перший поверх), де відбуваються виставки, організовані Русланом Руно, досить комфортна для перебування людини на візку, сходинки на вході не завдають великих клопотів. Мене завжди супроводжують мама і тато, допомагають мені. Щодо творчих людей, то я поруч з ними почувалася і почуваюся дуже добре, оскільки, як я уже говорила, творчість не має обмежень. Будь-яка творча людина, на мою думку, бачить світ дещо інакше, ніж пересічні громадяни і, на щастя, вільна від стереотипів, створених і нав’язаних суспільством.

Де і коли сформовано у Вас почуття норми у спілкуванні з різними людьми, адже Ви маєте статус інваліда дитинства від народження?

Перше, що спадає на думку – мій дім. Мама, насамперед, бачила і бачить у мені людину, а потім – мою інвалідність. Багато що йде, на мою думку, від родини. Бо, якщо в сім’ї намагаються сховати людину з інвалідністю якнайдалі від сторонніх очей, все роблять замість неї, не рахуються з її думкою – годі мріяти, щоб людина у такому випадку була впевнена у собі і почувалася добре у суспільстві.

Потім – фестивалі «Повір у себе» – від районних до всеукраїнських. Я вивчала шкільну програму вдома, тож досвід спілкування, отриманий на таких фестивалях, просто безцінний. І, до того ж, там я навчилася виступати на сцені. Я не боюся сцени, і вперше взяла до рук мікрофон так, наче робила це завжди. Пам’ятаю, було свято у Баришівці – до Дня захисту дітей соціальна служба проводила захід для дітей з інвалідністю. Серед складових того свята були різні вікторини з призами (м’які іграшки) і виступами. Я відповідала на всі запитання вікторини – виявилося, що я багато знаю! І, коли запропонували заспівати, то просто взяла мікрофон і заспівала.

Правда, під час фестивалів «Повір у себе» я спілкувалася найчастіше з дітьми і молоддю з інвалідністю, а вже коли вступила до Університету «Україна», то моє коло спілкування більше не обмежувалося особливостями здоров’я. В університеті мені допомагала любов до книги – насамперед. А вже потім – вироблена ще у школі чи на фестивалях звичка все робити якщо не ідеально, то дуже добре.

А які побажання сформулювали би Ви щодо отримання вищої освіти людям з інвалідністю?

З висоти отриманого досвіду я б порадила людям з інвалідністю придивитися до різноманітних гуртків, студій чи інших творчих та професійних об’єднань, які є у певному ВНЗ, як, наприклад, Імідж-центр Університету «Україна». Адже, як я уже говорила, лише практична робота додасть отриманій освіті повноти і закінченості, а юному професіоналу – упевненості у собі.

Університет «Україна», на мою думку – це безмежна територія рівних можливостей – у навчанні, роботі, житті. Просто потрібно шукати не причини, чому «ні», а можливості, які дозволять перетворити «ні» на «так». Я дуже рада, що закінчила Університет «Україна», бо в моїй alma mater я не лише отримала освіту, а й чітко сформулювала свій світогляд, зрозуміла, ким хочу стати і чого хочу від життя. Тому, напевне, побажаю одного – працювати обом сторонам (як іншим ВНЗ, так і студентам) над собою, щоб стати ближчими одне до одного.

Знаю, що проживаєте Ви у селі, у Баришівському районі, а більшість подій і заходів, про які Ви пишете, відбувається у Києві. Як ставиться Ваша родина до Вашого прагнення відчувати пульс життя? Наскільки я знаю, Ви навіть на Майдан приїжджали під час Революції Гідності, а на День незалежності 2014 року були учасницею фестивалю «Українські передзвони» теж у Києві.

Моя родина ставиться з розумінням до таких поїздок – тато забезпечує бензином і возить мене машиною, а мама допомагає як морально, так і «матеріально», тобто – щось підготувати до поїздки, нагадати, чи нічого я не забула.

Через вади здоров’я я не була активною учасницею подій Майдану, але всім серцем співчувала Революції і присвятила їй декілька своїх робіт. І, щойно випала можливість, – відвідала Майдан, щоб відчути дух історії, побачити символ новітньої України.

Також я давно хотіла побувати на заході, присвяченому саме Україні та її Незалежності, проте через те, що живу в селі і маю деякі проблеми з транспортом, не можу так легко зірватись і поїхати туди, куди саме хочу. Коли мене запросили на «Українські передзвони», я із задоволенням приїхала.

Чи є достатнім Ваше забезпечення транспортом за такої Вашої активної громадянської і журналістської позиції?

Чесно сказати – транспортне забезпечення абсолютно не відповідає моїй активній позиції – як громадянина, так і журналіста. Через мою ваду здоров’я я не можу вільно користуватися громадським транспортом. У нас є старенький автомобіль, але ми його вже купили вживаним, і він надто часто потребує ремонту, а це, насамперед, кошти, які, на жаль, з пенсії чи зарплатні викроїти дуже важко. До того ж, надмірно високі ціни на пальне стають ще більшим тягарем для родини. Коли я вчилася і складала сесії, то намагалася складати в один день по декілька предметів, щоб хоч якось заощадити. Але ж, робота є робота, і людина, яка працює, уже не може мати таких поблажок, як, для прикладу, студент чи школяр. І тому мені зовсім не подобається стан транспортного забезпечення людей з інвалідністю в нашій державі: не напрацьовані пільги чи інші способи забезпечення. І я боюся того дня, коли наша стара машина зовсім розсиплеться, бо тоді я буду заблокована, фактично «ув’язнена» у своєму селі…

У Києві відбувається багато цікавих заходів, як музичних, так і просто мистецьких, які я дуже хочу, але не завжди можу відвідати через вищезазначені причини.

Отут хочеться написати: панове, якщо маєте змогу запропонувати на благодійних засадах обдарованій працьовитій журналістці Світлані ПАТРІ транспортний засіб замість родинного багатостраждального авта «копійка» помаранчевого кольору – зателефонуйте її мамі Тетяні Костянтинівні: (097) 756-35-50. Критерії такі: Ваше добре серце, тепла автівка з характеристиками позашляховика.

Як інвалід першої групи з діагнозом «вроджена ламкість кісток» («кришталева людина»), Світлана не має права на державне забезпечення автотранспортом (з правом передачі керування іншій людині – сама Світлана не може водити машину). А батьки-пенсіонери неспроможні власним коштом придбати для неї нормальний автомобіль.