За парти зі звичайними дітьми сядуть їхні однолітки з фізичними обмеженнями В Україні стартував перший проект зі спільного навчання звичайних дітей і дітей з обмеженими можливостями, покликаний докорінно змінити ставлення українського суспільства до проблеми інвалідності. Канадцю Дарсі Макферсону, викладачу юридичного факультету Університету Манітоби, у віці одного року було встановлено діагноз дитячий церебральний параліч. Ще через два роки батькам хлопця, який не міг самостійно пересуватися, лікарі повідомили, що він не зможе опанувати програму звичайної загальноосвітньої школи. Про навчання можна було не хвилюватися, адже для таких дітей існували спеціалізовані школи. Але батьки Дарсі хотіли, щоб він навчався разом зі своїми здоровими однолітками. Вони мали вищу освіту й хотіли, щоб їх син також зміг успішно закінчити вищий навчальний заклад. Протягом кількох років батьки хлопця боролися, щоб звичайна школа дала йому дозвіл на відвідання занять. "Було шкода, коли певні люди не тільки ставилися з непорозумінням, але й намагалися блокувати моє навчання", – згадує молодий юрист.

 Врешті таке погодження було отримане. Але жодних додаткових умов для його навчання створювати ніхто не збирався. З Дарсі до школи приходила мати, яка допомагала синові, який пересувався в інвалідному візку, дістатися з одного приміщення в інше. Лише через два роки після того, як вчителі побачили, що хлопець дуже успішно опановує шкільну програму, йому надали асистента. Через фізичні обмеження Дарсі було важче, ніж звичайним дітям. Але педагоги, впевнившись у його здібностях, йшли йому назустріч. Він повільно писав, й одного разу в шостому класі дуже засмутився через те, що за відведений час встиг виконати лише 60% завдань з тесту. Але вчитель сказав йому, що буде оцінювати лише той матеріал, який він зміг виконати, бо якщо йому вдалося успішно виконати частину тесту, то він так само упорався б з усім матеріалом. В університеті справи хлопця пішли на краще – він мав менше перешкод у навчанні. Викладачі завжди намагалися ввійти у його становище – давали більше часу для написання тестів або спеціально для нього замінювали письмовий іспит на усний. фото автора Дарсі Макферсон довів, що лікарі помилялися, вважаючи його неспроможним навчатися у звичайній школі Сучасним дітям з обмеженими можливостями у західних країнах потрапити на навчання до звичайної школи стало набагато простіше завдяки поширенню інклюзивної освіти. Але сталося це не так давно – Дарсі Макферсон дізнався про її існування лише на третій рік свого навчання у школі. Інклюзивна модель освіти передбачає навчання дітей з різними вадами разом зі здоровими однолітками. При цьому для дітей з фізичними обмеженнями створюються відповідні умови для навчання – у школах будуються пандуси й спеціальні туалети, у штаті працюють асистенти педагогів, які супроводжують учнів з особливими потребами під час занять, діти забезпечуються транспортом, спеціальними підручниками (наприклад, сліпі діти – написаними шрифтом Брайля), іншим навчальним обладнанням. Пілотні регіони До Києва Дарсі Макферсон приїхав представляти канадсько-український проект "Інклюзивна освіта для дітей з особливими потребами в Україні", що фінансуватиметься канадським урядом. На минулому тижні було проведено круглий стіл, присвячений запуску цієї ініціативи, за участю представників низки українських міністерств (Міносвіти, Міністерства соціальної політики і праці, МОЗ, Мінекономіки, Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту та ін.) та громадських організацій. З канадського боку провідним учасником проекту є Канадський центр вивчення неповносправності (Canadian Centre on Disability Studies), який очолює Дарсі Макферсон, а з українського – всеукраїнський фонд "Крок за кроком". Проект реалізовуватиметься протягом 5 років на базі двох шкіл – N95 у Львові й N3 у Сімферополі. На нього буде витрачено $4,7 млн. Як зазначила виконавчий директор проекту Ольга Красюкова-Еннс, спочатку канадці планували залучити до цієї ініціативи по п’ять шкіл з чотирьох міст – Львова, Сімферополя, Запоріжжя і Дніпропетровська. Але згодом вирішили не розпорошувати зусилля і сконцентрувалися на двох навчальних закладах. В Україні такий проект проводиться вперше. Він включатиме три складові – освітній компонент, законодавчу складову і компонент соціального розвитку. Спочатку буде проаналізоване все законодавство стосовно людей з інвалідністю, яке існує в Україні (понад 50 законодавчих актів й ще більша кількість постанов), й вироблятиметься підхід, як його застосовувати на місцях. На другому етапі, за словами Ольги Красюкової-Еннс, розпочнеться безпосередня робота з вчителями й директорами шкіл для подолання бар’єрів, які зараз існують для інклюзивної освіти.

"Вчителі мають розуміти, що інвалідність – це не те, що дитина інша, а те, що у школи немає пандуса, а так вона може навчатися за тією самою програмою", – наголошує виконавчий директор проекту. Будуть створюватися нові навчальні плани й курси для майбутніх вчителів. Допомогу в цьому надаватиме канадський коледж Грант МакЮен, у якому працює багато спеціалістів з інклюзивної освіти. У кожному з двох регіонів до співпраці залучатимуться громадські організації й з їх допомогою створюватимуться інклюзивні центри. У таких центрах можна буде отримати всю інформацію з питань інклюзії – батькам дітей з обмеженими можливостями, вчителям, чиновникам. Таким чином будуть поєднані законодавчі можливості одних з досвідом інших. Відчути різницю як різницю Проте найголовнішим моментом, який дасть поштовх до розвитку інклюзивної освіти в Україні, є зміна ставлення суспільства до людей з обмеженими можливостями. Широке впровадження такої освіти у західних країнах стало наслідком поширення соціальної моделі розуміння інвалідності. За такої філософії розмежовуються поняття фізичних порушень й інвалідності. Фізичні порушення сприймаються як серйозні захворювання, від яких ніхто в цьому житті не застрахований. Відтак люди з фізичними обмеженнями сприймаються як звичайні члени суспільства, адже кожна людина є унікальною. "Різниця не означає краще або гірше. Різниця означає різницю", – зауважує Дарсі Макферсон. Інвалідністю ж вважаються різні перешкоди для нормального життя у суспільстві на рівних з іншими людьми для осіб з порушеннями здоров’я. І це проблема не окремої людини, а суспільства. Запобігає створенню таких бар’єрів у суспільстві саме інклюзивна освіта. "Коли діти з фізичними вадами отримують навчання разом зі звичайними дітьми, вони не тільки навчаються разом, вони ще й вчаться спілкуватися й жити разом", – зазначає Ольга Красюкова-Еннс. Після навчання у звичайних школах діти з обмеженими можливостями легше пристосовуються до реалій життя. В Україні ж поки поширений суто медичний підхід до інвалідності. Дитина з фізичними обмеженнями (а згодом і доросла людина) часто оцінюється лише через призму хвороби, а не через свої здібності, як звичайні діти. Відтак лікарі відразу радять батькам віддавати дитину лише до спеціалізованого навчального закладу. Таким чином прямо з дитинства формується той обмежений простір, у якому протягом всього життя людина з інвалідністю змушена існувати й долати нескінченні бар’єри. фото автора Учасники круглого столу через відсутність пандуса змушені були сидіти під трибуною Показовим з цього приводу є той факт, що учасники круглого столу сиділи не за трибуною, а під нею. Керівник проекту Дарсі Макферсон просто не зміг дістатися свого місця в президії через відсутність пандуса. Нормативний бар’єр Потреба у створені шкіл з інклюзивною освітою в Україні з кожним роком стає все гострішою. За інформацією голови парламентського комітету з питань охорони здоров’я Тетяни Бахтєєвої, оприлюдненою у лютому 2008 року, зараз у країні нараховується 186 тис. дітей з інвалідністю, або 1,9% з усієї кількості дітей. Щороку цей показник зростає приблизно на 10 тис. осіб. За законодавством такі діти можуть навчатися у звичайних школах, якщо це дозволяє стан їхнього здоров’я. А тих дітей, які потребують створення додаткових умов під час навчання, відправляють до шкіл-інтернатів. Наразі в Україні функціонує 387 спеціалізованих навчальних закладів, у яких навчається 50,3 тис. дітей. Однак протягом останніх років вже є суттєві позитивні зрушення до формування моделі спільного, а не паралельного навчання звичайних дітей і дітей з фізичними обмеженнями. Й Україна може похвалитися значними напрацюваннями у цьому питанні. У 2001-2007 роках Міністерство освіти і науки разом з Інститутом спеціальної педагогіки й фондом "Крок за кроком" проводило науково- педагогічний експеримент із впровадження інтегрованого навчання дітей з фізичними вадами у звичайних школах. Від інклюзивного навчання воно відрізняється лише тим, що для таких дітей не створюються додаткові умови під час навчального процесу. У цьому проекті були задіяні 23 школи з восьми областей України й взяли участь 364 дитини з фізичними обмеженнями. У звіті за результатами цього експерименту зазначається, що подібний досвід позитивно вплинув на всіх його учасників – дітей з інвалідністю, у яких зріс інтерес до навчання й творчості, їхніх батьків, які по-новому починають сприймати своїх дітей, звичайних учнів, які вчаться толерантно ставитися до інших людей й належно цінити те, що дала їм природа, вчителів, які починають по-іншому оцінювати можливості учнів. За результатами експерименту підготовлено законопроект "Про спеціальну освіту", де виписані поняття інтегрованого й інклюзивного навчання, проте Верховна Рада не може його прийняти вже чотири роки. Відсутність законодавчої бази на сьогодні – один з основних бар’єрів, що стримує розвиток інклюзивної освіти. "Інклюзія – це дуже тонке поняття, вона передбачає створення умов, тобто додаткові фінансові витрати. Але якщо закону нема, то і в бюджеті вони поки не передбачені", – наголошує Віра Шинкарук, начальник відділу загальної середньої та дошкільної освіти Міністерства освіти і науки України.