Світлана ПАТРА,

журналіст Імідж-центру Університету «Україна»

Олександр ВОРОНА – поет, громадський діяч і, що найголовніше, – Людина. Ще в школі обравши мету свого життя, Олександр наполегливо йшов до неї. Він хотів допомагати людям. Обираючи між професією юриста і соціального працівника, він обійшов інститути і університети, які знав. І ось – дорога привела його до Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна». Щойно вступивши на поріг університету, Олександр зрозумів, що саме тут він зможе досягти своєї мети – навчитися професійно надавати допомогу тим, хто її потребує. Про професію і творчість говоримо з президентом Спілки громадських організацій інвалідів міста Києва Олександром Вороною.

Олександр – корінний киянин. Вступив до Університету «Україна» 2000 року, ще студентом почав співпрацювати зі “Спілкою громадських організацій інвалідів Києва” у якості волонтера, потім став помічником президента організації. На той момент ним був Євген Монукало. Засновником і першим президентом Спілки була Лія Самуїлівна Ременнік. А з 2006 року Олександр Ворона – президент Спілки громадських організацій інвалідів Києва.

Олександре, розкажіть, будь-ласка, про Вашу діяльність детальніше.

Спілку громадських організацій Києва створено 1998 року. До складу Спілки входить 11 організацій, які працюють з людьми з порушеннями опорно-рухового апарату. Головна мета Спілки – активне залучення людей з інвалідністю до громадського та суспільного життя міста, а також – координація ефективної взаємодії організацій для людей з інвалідністю для здійснення та захисту їхніх прав і свобод. Діяльність Спілки спрямовано на створення інтегрованого середовища для людей з особливими потребами, а також лобіювання інтересів їх в органах місцевого самоврядування.

Спілка громадських організацій інвалідів Києва впроваджує в життя кілька проектів, покликаних поліпшити становище людей з інвалідністю та осіб похилого віку. Серед них – «Забезпечення права на доступне середовище людей з особливими потребами», «Організація дозвілля для колишніх в’язнів концтаборів, військовополонених та жертв націонал-соціалістичного режиму», «Доступ людей з особливими потребами до комп`ютерних та інформаційних технологій», «Світ без обмежень», «Школа незалежного життя». Ефективні результати продемонстрували вже реалізовані проекти: «Організація дозвільнєвої сфери людей похилого віку», «Право на самостійне життя людей з інвалідністю. Позитивний досвід», «Безбар’єрне середовище». Детальніше про проекти, а також новини з життя Спілки, можна прочитати на нашому сайті: http://spilka.kiev.ua/.

Ви – не лише громадський діяч, але й поет. Скажіть, будь-ласка, яке місце у Вашому житті посідає поезія? Як Ви прийшли до поетичної творчості?

Поезія для мене – хобі. Це можливість сказати про те, що відчуваєш і бачиш, про якісь суспільні настрої іншими словами. Це зв’язок із Космосом (сміється – прим. С. П.). Я колись написав у одному із своїх віршів– «І пише геній, сам не знає звідки // Неначе з космосом налагодив зв’язки…» Поезія допомагає подивитися на певні події чи явища по-іншому, відкрити якісь таємні куточки своєї душі, поділитися з читачами своїми емоціями, думками.

Я почав писати в 11 класі. Прочитав вірш на одному з фестивалів творчості, став його лауреатом. Я зрозумів, що моя творчість подобається людям, і це стало поштовхом не ховати вірші в шухляду, а ділитися з іншими. 2005 року в Університеті «Україна» вийшла моя книжка віршів «Дві сторони». Назва така, тому, що в ній твори українською і російською мовами, погляди на життя з різних сторін.

Як Ви познайомились з Університетом «Україна»?

Після 11 класу я хотів працювати в соціальній сфері, пройшовся різними вищими навчальними закладами. Відвідавши Університет «Україна», поспілкувавшись з членами приймальної комісії, викладачами, я зрозумів, що це те місце, де я зможу отримати якісну професійну освіту. Тож цілеспрямовано пішов на факультет соціальних технологій.

Що спонукало вступити саме сюди?

Бажання навчатися соціальній роботі. Поспілкувавшись з майбутніми викладачами, абітурієнтами, я зрозумів, що попаду в коло однодумців, людей, які небайдужі до власної справи.

Я співпрацював зі студентським самоврядуванням, застав якраз період його народження. Був у команді, яка розвивала цей рух – на чолі з Дикою Вікторією Андріївною. Ще мені пощастило бути засновником студентського наукового товариства і розробником першого його статуту. Також я був одним із засновників Всеукраїнської організації студентів з інвалідністю «Гаудеамус» (разом із Катериною Олегівною Кольченко та Дмитром Пузіковим).

Які враження у Вас залишив Університет «Україна», кого з викладачів згадуєте найчастіше?

Враження лише позитивні. Я завжди знав, чому вступив в «Україну». Знав, що мені потрібно, тож багато часу присвятив самоосвіті. В «Україні» мені було навчатися комфортно. Ми пізнавали і відкривали щось нове, ми засновували щось цікаве. Якщо ми хотіли щось розвинути, то говорили про це з викладачами, обговорювали з Петром Михайловичем Таланчуком в рамках роботи студентського самоврядування. Із самого початку я знав, що хочу займатися соціальною роботою, тому я до цього йшов, отримував знання, досвід, що допомагали мені у подальшій роботі, зокрема – у Спілці громадських організацій інвалідів Києва.

Найчастіше згадую Лідію Тимофіївну Тюптю, яка здійснила надзвичайно важливий вплив на становлення мене як професіонала, направляла та стимулювала до здобуття нових знань та саморозвитку. Також викладачами з великої букви є Алла Яківна Боднар, Ірина Борисівна Іванова, Лідія Михайлівна Завірюха. Хоча зараз, аналізуючи отриманні знання, хотілося б відзначити надзвичайно високий рівень професіоналізму всіх викладачів та цінність отриманих знань та вмінь.

Ваш улюблений предмет в Університеті?

Не можу виділити один предмет, вони якось усі, кожен цікавий по-своєму. Напевне, вступ до спеціальності, тому що – перший курс, перші знання, знайомство з професією, нові враження (сміється – прим. C. П.)

Що дав Вам Університет «Україна»?

Базові знання та підґрунтя для роботи. На освіті базується професійна діяльність. Також в університеті я познайомився з великою кількістю однодумців, людей, із якими в мене спільні погляди та переконання.

Розкажіть, будь-ласка, у яких заходах, фестивалях, зокрема в Університеті «Україна», Ви брали участь? Що, на Вашу думку, дають такі заходи для творчої людини?

Я був серед перших учасників фестивалю «Сяйво надій», будучи волонтером, брав участь у його заснуванні, сприяв його розвитку. Також брав участь у інших фестивалях, зокрема – «Повіримо у себе» – це Київський міський фестиваль творчості молоді з інвалідністю. Серед цікавих заходів, які мені запам’яталися – святкування Дня народження Університету «Україна» в Палаці мистецтв «Україна».

Фестивалі та конкурси дають змогу реалізуватися. Для чого ми пишемо? Іноді – для себе, іноді ? ми хочемо розвивати себе як творчу особистість. То ж фестиваль – це одна зі сходинок до реалізації себе у творчому напрямку. Якраз такі заходи дають змогу показати свою творчість, познайомитися з новими людьми, відкрити нові таланти.

Чия творчість Вас надихає? Хто Ваш улюблений митець?

Т. Шевченко, І. Франко, Л. Костенко, С. Єсенін, О. Пушкін, В. Шекспір.

З віршів Ліни Василівни дуже подобається поезія «Крила», особливо запам’ятався він у виконанні чудового актора, нині покійного Богдана Ступки.

З наших сучасних письменників люблю братів Капранових, М. Матіос, І. Роздобудько, Ю. Андруховича.

Із музикантів дуже подобаються гурти «Океан Ельзи», «Ляпіс Трубецкой», «Машина времени», «ДДТ».

Україна проходить нині досить складні випробування. Як Ви вважаєте, що нам всім потрібно зробити, щоб ми пережили ці складні часи з гідністю?

Потрібно бути сильними. Треба бути згуртованими, боротися за своє майбутнє. Ми маємо вірити у свої сили і знати, що ми – це саме ми. Україна – самостійна незалежна держава, яка має древнє могутнє коріння, починаючи з Київської Русі, продовжуючи козацтвом і Небесною сотнею – людьми, які поклали свої життя за нашу державу. Ми зараз повинні до цього поставитися серйозно. Тому що від кожного громадянина України залежить майбутнє – як його особисте, так і нашої держави в цілому. Ми повинні робити все від нас можливе. Кожен має бути на своєму місці. Кожен повинен добре та якісно робити свою справу, всесторонньо розвивати себе, робити все від тебе залежне, щоб були позитивні зміни. Важливо знати, що ти робиш, і робити це якісно і правильно.

На Вашу думку, яким є місце людини з особливими потребами в сучасному світі і в Україні зокрема? Що потрібно зробити для поліпшення якості життя людей з інвалідністю? Що повинні зробити держава і громадські організації, а що – самі люди з особливими потребами?

Я вважаю, що місце людини з інвалідністю, як і будь-якої іншої, залежить від неї самої. Вважаю, що кожна людина, в тому числі – з інвалідністю, нічим не відрізняється від інших у нашому світі. Її розвиток як особистості залежить від неї самої, що людина з інвалідністю має і може обіймати посади, брати активну участь у вирішенні суспільних питань, у зміні суспільної думки, у вирішенні ситуації в державі. Вона не повинна сидіти на місці і говорити, що все погано.

Під лежачий камінь вода не тече. Якщо тобі Бог дав таке життя, ти маєш прийняти його таким, яким воно є. Суспільство змінюється, і воно зараз готове приймати людину з інвалідністю. Іноді люди самі не готові – бояться чогось…

Треба йти до своєї мрії, до своєї мети. Ставити мету. Не важливо – чи людина на візку, на милицях чи взагалі не виходить з дому через певні особливості. Якщо не можна вийти з дому через бар’єрне середовище, потрібно спробувати самому змінити цю ситуацію та створити необхідні умови. Пандус так просто не з’явиться. Людина повинна працювати над собою. Так, це важко, але потім можна буде пожинати плоди своєї діяльності. Іноді достатньо зробити один телефонний дзвінок. Або – відповісти на дзвінок.

Держава має забезпечити умови для того, щоб кожна людина могла реалізуватися як особистість. Це стосується як людей з інвалідністю, так і без неї. Потрібно дивитися на всіх, як на рівних. Принцип інклюзивності та рівних можливостей  повинен бути у всіх сферах життєдіяльності. Це в Радянському Союзі людей з інвалідністю «не було», а зараз ми маємо незалежну європейську державу, свідомих людей, які хочуть жити, мати рівні права і можливості, а не сидіти вдома на пенсіях-«подачках». Люди з інвалідністю хочуть вести звичайне життя: ходити на побачення, відвідувати ресторани, театри тощо.

Змінитися, звичайно, повинна і державна політика у сфері захисту прав людей з інвалідністю. Чиновник повинен мислити комплексно. Наприклад, розуміти, що пандус у певному місці потрібен, незважаючи на те, є там людина з інвалідністю чи нема, буде чи не буде. Якщо людини з інвалідністю немає сьогодні в певному кафе чи театрі, то це не значить, що її там не буде завтра. Можливо, саме через відсутність пандуса таких людей там і немає. Будівля має бути обладнана всіма необхідними архітектурними умовами. Це – аксіома. Тому, коли представники влади та насамперед будівельники це усвідомлять, ? проблему безбар’єрності частково буде вирішено. А далі – робота з громадскістю, формування культури життя в інклюзивному суспільстві.

Громадські організації – це якраз місток між людьми з інвалідністю та представниками влади. Вони є партнерами для держави та громади, експертами з багатьох питань.

Також НГО працюють зв’язковими з громадою та соціально-відповідальними компаніями, бізнесом для об’єднання зусиль з поліпшення якості життя їх підопічних – людей з інвалідністю, наприклад.

Про що Ви мрієте?

Про те, щоб усе вдавалося, щоб усі починання втілювалися і приносили гарні зміни в суспільстві. Мрію виховати як мінімум трьох дітей (сміється – прим. С. П.) Виховати з них добрих людей, дати їм гарну освіту. Насамперед, виховати хорошими людьми.

Що Ви побажаєте читачам?

Тримати порох сухим (сміється – прим. С. П.), а якщо серйозно: творчим особистостям – реалізації їх талантів, тим, хто працює – задоволення від роботи. Бажаю йти до мрії, незважаючи ні на що, не зраджувати свою мрію, йти до мети, яким би тяжким не був шлях.

  Особенные люди?

Безразличные лица, презрительный взгляд,

Они бросают нам в след, не желая вникать в положенье,

Шепчутся за спиной, вздыхают томясь.

Не понимая, что нужно нам,

Помогают иногда, оказывая снисхожденье.

А мы не такие! Мы хотим помогать!

Мы можем и сами подать вам милость.

Нет, нам не нужен ваш унизительный взгляд,

Нам бы помощь друга пригодилась.

Нет спасибо, мелочь оставьте себе,

Мы зарабатываем на кусок хлеба сами.

Помогите лучше хлеб с антресоли достать,

А заодно и угоститесь с нами.

Спасибо Союзу, за доступный Мир!

Нас не было 70 лет, так твердили массам.

В независимой Украине живём сейчас мы,

Замкнутые в 4-х стенах доживая в старость.

Вы не заметили? Мы рядом, здесь,

Поднимаем флаг страны на олимпиадах.

В науке тоже преуспеваем мы,

А вы, продолжает строить,

к нормальной жизни преграды.

Да мы немного другие, с особенностями,

у нас свой маленький Мир.

Нас заставила жизнь его построить когда-то.

Вы знаете? Мы так же как все может пылко любить,

И радоваться приходу мамы.

Быть счастливыми, мечтать, творить,

Нам как всем в темноте очень страшно.

Помогите, свет в комнате включить,

А мы вам поведаем новую сказку.